Чергову несправедливість держави та працівників сфери медицини відчула на собі сім’я зі Старобільщини. Батьки Любов та Руслан більше семи років намагаються оформити для доньки Рози третю групу інвалідності. 29-річна дівчина має інтелектуальне недорозвинення з емоційно-вольовою нестійкістю. Та, незважаючи на багаторічний діагноз доньки, батьки досі не змогли отримати для неї життєво необхідне посвідчення, щоб Роза змогла працювати та заробляти собі на життя.

З дитинства Роза регулярно відвідує лікарні. Коли дівчинці ще не було й року, не початку 90-х, її батьки приїхали із Росії на Старобільщину до бабусі на постійне проживання. В сусідню державу Любов Володимирівна їздила заробляти, та виховувати доньку разом з чоловіком вирішили на Україні. Бо одразу після народження Рози ще в лікарні її мати попередили, що, якщо дівчинка не переросте певний період, то буде розумово відстала. Із 2 років дівчинка пішла в садок, а Любов Володимирівна вийшла на роботу. Коли Розі виповнилось 8 років, її бабуся наполягла на тому, щоб дівчинку обстежили в лікарні. Цьому сприяли розповіді вихователів дитсадка про те, що дівчинка загальмована. І після цього почалась багаторічна боротьба родини з лікарями. Свого апогею вона достигла після початку воєнних дій на Сході України.

Напередодні воєнних дій, через нервовий зрив до лікарні разом з Розою потрапила Любов Володимирівна. На прохання родини вони лікувались в луганській лікарні, де й отримали рекомендацію подати документи на отримання 3-ї групи інвалідності (вважається «робочою»). Звернулись до свого психіатра в Луганську, щоб готувати документи для медико-соціальної експертної комісії (МСЕК). За словами мами Рози, вони могли б встигнути подати документи до початку окупації, та психіатр з невідомих причин тягнув час. Згодом почались воєнні дії, і готувати документи стало неможливо. На деякий час сім’я втратила віру в успіх своїх починань і припинила спроби отримати групу для Рози.

Рекомендації про дім інвалідів та онкологія

Час йшов, і батьки розуміли, що вони не молодшають. Тож постало питання про те, за який кошт їх дитина буде жити. Адже, окрім спецінтернату, вона ніде не вчилась. Туди Розу направили з лікарні ще у 9-річному віці. Там дівчина знаходилась до 2010 року, після чого отримала рекомендацію на поселення в дім інвалідів.

• Я не здам дитину. В мене дитина нормальна, окрім дезорієнтації нічого не має. Просто не знає, як себе вести серед натовпу, – в серцях згадує цю рекомендацію Любов Володимирівна.

Ще одним випробуванням для родини стала несподівана хвороба. Восени 2013 року Роза потрапила до онкологічного відділення через кісту носоглотки. За словами Любові Володимирівни, лікарі спочатку хвороби не помітили, лікувавши тонзиліт та ларингіт. Та згодом сім’ю відправили в Луганськ на обстеження, де й підтвердили здогадку. Як згадує мама Рози, якщо б тоді вчасно не зробили операцію, дитина могла в будь-який момент задихнутись.

Бюрократичні перепони та реакція потенційних роботодавців

В 2019 році спроби достукатися до лікарів щодо групи інвалідності відновили. В сім’ї Рози працює лише її батько Руслан (за мінімальну зарплату, будівельником), бо мама постійно знаходиться з дочкою. Тож допомога від держави сім’ї не завадила б. Знайомі почали казати Любові, що без хабаря групу дочці не дадуть. В той же час Розу поклали до психіатричної лікарні, де дівчинці порадили зробити лікарям подарунок, інакше ставлення до неї буде не з кращих. Тож Любов Володимирівна побігла забирати свої кошти за земельний пай. На «подарунки» в сім’ї пішло близько 7 тисяч гривень. А невдовзі лікар повідомив родині Рози, що підготований пакет документів для МСЕК. Одночасно Розу направили на консультацію до інших психіатрів, щоб впевнитись в точності діагнозу (за даними матері, для підтвердження діагнозу вимагають висновки 3-4 лікарів). Крім того, дівчина пройшла апаратне дослідження головного мозку. Аналізи показали, що одна з півкуль мозку працює недостатньо. Через це Розі не можна хвилюватись та нервувати, що накладає свій відбиток на життя родини.

Згодом Роза з мамою відправились в обласний центр, щоб підтвердити діагноз та отримати бажану групу. Пам’ятаючи настанови знайомих та медсестер, Любов Володимирівна, хоч було соромно і незручно, передала лікарям кілька тисяч гривень. Та на прийомі жінці віддали документи та повернули гроші, і порадили звернутись до свого лікаря за місцем проживання. В цей момент жінка не могла зрозуміти причину відмови: замалий хабар чи щось інше? А потім з чуток дізналась, що деяким пацієнтам навіть гроші не повертають.

Після того випадку Любов Володимирівна на деякий час опустила руки. Та зараз планує відновлювати спроби достукатися до лікарів і отримати хоч якусь довідку, щоб мати змогу разом з Розою влаштуватись на будь-яку роботу. Бо залишати доньку саму не можна – вона слабо соціально адаптована і потребує контролю з боку дорослих. Але без довідки про працездатність Рози жінок не приймають на роботу, лише підбадьорюють обіцянками. За словами Любові Володимирівни, вона постійно шукає роботу для себе з донькою. Та й Роза вміє робити будь-яку хатню роботу, праці не цурається. Але після слів про облік у психіатра роботодавці втрачають інтерес. Деякі запитують про довідку чи групу інвалідності, та нічого подібного родина не має. Через це сім’я втратила не одну вакансію. А зарплати батька відверто не вистачає на утримання трьох дорослих людей.

Також родина зробила спробу отримати допомогу через управління соціального захисту як малозабезпечена сім’я. За словами Любові Володимирівни, в допомозі їм відмовили і порадили звертатись до психіатра для отримання групи інвалідності.

Нові перепони та надія на краще

Після всіх перипетій зараз перед родиною Рози нависла чергова проблема – її бабуся має намір подати судовий позов та вимагати аліменти на утримання. А ймовірна судова тяганина може стати великим стресом для хворої Рози. Сама думка про це дуже страшить її батьків, тож вони готуються до можливих нових потрясінь. Та не втрачають надії, що все колись обов’язково владнається. А також дякують за підтримку волонтерам та послідовникам місцевого священника Володимира Маглени. Поки це єдина допомога, яку родина дійсно отримала.