Старобільськ. Місто, в якому люди не ходять

Своїми враженнями від Старобільська та участі в арт-резиденції «Аура міста» ділиться Діана Ігнатенко – бакалавр культурології, проєктна менеджерка та театральна критикиня зі Львова:

Моя поїздка на дослідницьку АРТ-резиденцію «Аура міста» в м.Старобільськ, Луганської області тривала з 12 по 21 вересня 2019 року. Десять днів я прожила в місті намагаючись зрозуміти його суть та розгледіти найбільш ефективні шляхи розвитку.  Мотивацією до участі був мій особистий інтерес та наукові зацікавлення. Так склалося, що мене захоплює тема культурної політики міст, розвитку середовище з допомогою культурних та креативних інструментів, а також розвиток громади та формування партисипативного середовища. Окрім того мене цікавило як живуть люди у прифронтовій зоні. Я люблю приглядатися до людей, бо з них починається культура. Мені ні на мить не було страшно (якби у вас виникло таке питання). А все тому, що до фронту тут близько 100 км і відчуття того, що тут до війни ближче, ніж у Львові, проявляється лише у блокпості в м. Сватове, де перевіряли документи, і в людях, які їдуть з окупованих територій на підконтрольну українську територію за пенсією.

Вуличка в середмісті, між вул. Слобожанською та Центральною

Так-от, Старобільськ, то маленьке місто, яке зараз населяє приблизно сімнадцяти тисяч корінних жителів + двадцять дев’ять тисяч зареєстрованих в районі внутрішньо переміщених осіб. Незважаючи на це, місто лишається маленьким і достатньо молодим, адже дату його заснування відносять до ХVІІ століття (до 1686 року або навіть 1600). Україномовна версія Вікіпедії каже, що заснували місто (а тоді слободу Більську) полтавські козаки за однойменною назвою поселення на Полтавщині. Це звісно мене, полтавчанку, не може не тішити, однак я б не довіряла ресурсу аж так сміливо. Натомість, місцеві дослідники стверджують, що поселення заснував російський воєвода Богдан Бєльский.

Фото “Небесні комунікації”, вид на Собор святого Миколая Чудотворця

В часі Другої світової війни Старобільськ був першим звільненим містом і три дні носив статус столиці. Крім того, тут народився інженер-винахідник пускової ракетної установки БМ-13, або «Катюші» (яку в народі вважають зброєю, що перемогла війну), Георгій Лангемак.

Вежа старої пожежної частини

Свого часу місто було торговельним центром Східної України, тут знаходиться перехрестя трьох доріг державного значення, а скільки торгових шляхів проходило історично через Старобільськ можна лише здогадуватись і завжди додавати плюс один. Так само історично склалося, що ця частина східного регіону знаходилась на межі, навіть на кількох, тому постійно потерпала від різноманітних змін, які здебільшого негативно впливали на загальний розвиток міста. Сьогоднішній контекст формує безпосередня близькість до воєнних дій.

Цікавою сторінкою в історії міста і регіону загалом є козацькі стоянки. Місцеві археологи, на щастя, цікавляться не лише історичною спадщиною Нестора Махна та пошуком його загублених скарбів, а й козацькою віхою історії Слобожанщини. Неодноразову були знайдені предмети військового побуду козаків, що підживлює цікавість та спонукає ініціювати археологічні розкопки. До слова, археологічна експедиція місцевістю відбувалася цього літа на чолі з доктором історичних наук Олександром Набокою разом зі студентами та аспірантами Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, який був евакуйований до Старобільська у 2014 році.

В одному зі старобільських дворів 

З літературного – тут народився Сергій Жадан, відомий сучасний український поет, прозаїк та перекладач. А з села Половинкине, Старобільського району походить літературо-, мовознавець, критик, поет та перекладач, активний учасник дисидентського руху, шістдесятник – Іван Світличний. Натомість, у 2008 та 2011 році в місті поставили аж два пам’ятники персонажам твору «12 стільців»  І. Ільфа і Є. Петрова, надзвичайно відомих в радянський час, адже прототипом міста, де починається історія роману, вважають Старобільськ. Гадаю, Жадан був би проти пам’ятника в свою честь, однак для мене залишається загадкою, навіщо було створювати аж два пам’ятники, майже в один час, в маленькому місті на честь радянської масової літератури.

“Тамплієри” Сергія Жадана промовляють зі стін

Продовжуючи про культурне – свого часу у самому центрі міста існував один з перших сінематографів у Харківській губернії, до якої на той час входив Старобільськ. Роки йшли, кінотеатри змінювались, аж поки на сьогодні не лишилася одна кіно-ініціатива антикінотеатр «ЧердачОК», яка вміщає близько 20 відвідувачів. Натомість, районна влада не дозволила відновити занедбаний кінотеатр «Дружба», в частині якого зараз знаходить офіс центру спільного розвитку «Дієва громада» та «Stb city hub». Продовжуючи тему кіно – в мій останній день перебування на резиденції до міста приїздив режисер фільму «Дике поле» Ярослав Лодигін з показом того ж таки фільму в тому ж таки кінотеатрі. До слова, більша частина стрічки знімалася саме в Старобільську за участі місцевих жителів, а в його основу покладений роман Сергія Жадана «Ворошиловград». Тобто в Старобільську зі старобільчанами за твором старобільчанина і якоюсь мірою про старобільчан та сам Старобільськ. Даруйте за тотальну тавтологію.

Селфі з режисером “Дикого поля” Сергієм Лодигіним

З приємного, але з гірким присмаком – ініціатива Good library або Луганська обласна універсальна наукова бібліотека, тобто те що від неї залишилося. Насправді, чи не найцінніше, що вдалося зберегти після переїзду установи з окупованого Луганська – люди і, звісно, папери, куди без бюрократії. Фонди бібліотеки, що лишилися в Луганську, налічують більше мільйона примірників. Сьогодні ж, спільними зусиллями, вдалося зібрати новий сучасний фонд, який налічує близько дев’яти тисяч книг. Та найголовніше тут люди, які творять нові сенси, роблять бібліотеку сучасною, відкритою, доступною та дружньою до всіх. Зокрема, установа організувала «Тиху вечірку/ Good silent part» спільно з Першим україномовним мандрівним радіо «Сковорода» (до речі, львівським) та бібліотеками з двадцяти п`яти міст України. Вражаюче? Безсумівно! «Нова бібліотека – вільне місце для вільних людей» – однозначно правдиве гасло.

Інфраструктура – важлива частина міської культури, більше того, дорожнє сполучення, то пульсуюча кров, яка приводить до міста нових людей, гроші та зв’язок із всесвітом (як би це космічно не звучало, але не інтернетом єдиним).

Вичитала я у звітах за 2018 рік, що лише 44 з 141 дороги в місті мають тверде покриття, тобто 2/3 доріг це піщані дюни, ями і болото. Довелося мені походити по таких вулицях в білих кедах. Але все не було б так сумно, якби хоч тротуари були, але не все так сталось, як гадалось.

Ще збережені архітектурні скарби #1

Донедавна був повністю відсутній міський транспорт, тепер же по місту ходить невелика маршрутка та розробляється новий маршрут. Місцеві кажуть, що було б добре, аби ті маршрутки були приміські, адже половина працівників стікаються в місто з району. У 2014 році, після окупації Луганська, фактично відрізана залізнична колія, адже спершу вона веде в обласний центр, а вже звідти далі Україною. А з Харковом сполучає лише два автобусні маршрути, один вранці, а інший ввечері. І такою дорогою, що 238 км долається 5 годин, навіть автомобілем. Місцями дорога через поле краща, ніж траса.

Еко-Старобільськ, або велосипедна столиця України, якщо порахувати відношення кількості жителів до кількості велосипедів, то відсоток буде шалений. І тут не варто порівнювати з Амстердамом. Старобільськ – це Старобільськ. До речі, без велодоріжок, зате з велопарковками.

Біля входу в будівлю, де працює районна влада

Незовсім еко-Старобільськ – замулена річка Айдар, все краще, ніж підземний колектор, куди загнали львівську Полтву, однак облаштована набережна була б великим плюсом не лише до карми мера, а й до бюджету міста з туристичного напрямку.

Архітектурна спадщина здебільшого світська, сакральна та промислова. І все б нічого, якби її берегли, адже є дуже добре збережені будинки ХІХ століття, а є такі ж гарні будинки, але зашиті утеплюючим матеріалом, або закриті рекламними вивісками. Спадщину треба берегти, поки вона ще є. Цікава особливість Старобільська в тому, що тут більшість будинків одноповерхові, а найвища будівля міста досягає п’ятого поверху.

Ще збережені архітектурні скарби #2

Відповідно до моєї мотивації, очікувань організаторів та актуальної ситуації мені, окрім знайомства та дослідження міста, вдалося провести два заходи. Я спеціально розробила та прочитала лекцію про креативність, креативні міста та середовища, ревіталізацію та переосмислення міської спадщини. Подія була досить успішною, адже відвідувачі задавали питання, обговорювали почуте та ділилися своїми уявленнями про те, як можна використати ті чи інші практики у випадку Старобільська. Другою подією була стратегічна сесія з міського брендингу, де ми, разом з активними містянами, обговорювали існуючий стан речей в місті та шляхи його покращення, а також створили карту асоціацій зі Старобільськом.

Відповідно до моїх спостережень та аналізу, можу зробити висновок про те, що підґрунтя для формування активної громади хороше. І перш ніж впроваджувати глобальні зміни (такі, як ребрендинг міста), я би взяла курс на підвищення активності містян, їхньої участі у якісних змінах міського середовища, підвищення обізнаності стосовно існуючих та потенційних можливостей. Також, не менш важливо сформувати атмосферу довіри та підтримки між органами влади, бізнесом та громадянами, адже лише у взаємній єдності можливо досягти якісних змін в місті.

Відповідно до цього, моєю пропозицією є створення молодіжного центру, який би став середовищем неформальної освіти для молоді та всіх бажаючих активних містян, відкритим майданчиком для дискусій, обговорень та пошуку однодумців, а також місцем генерації нових ідей та їх втілення.

Окрім того, важливо продовжити діяльність резиденції, адже вона виконує дуже важливу функцію – відкриває Старобільськ світу і світ Старобільську, як би це голосно не звучало.

У клумбі місцевої мисткині пані Лізи Главацької

Разом з тим, місто цікаве в контексті зеленого туризму. Тут легко дихається, хочеться й самій пересісти на велосипед і поїхати збирати польові квіти, а в суботу зранку поїхати на риболовлю, можливо, переночувати біля річки з наметом, або посадити квітки на клумбі пані Лізи, а якось прийти до неї на майстер-клас і виготовити власну маленьку ляльку. А, можливо, взагалі піти в експедицію і шукати слідів українських купців чи козаків. Ідей можна згенерувати безліч, однак важливо, щоб було кому їх втілювати. Саме тому варто приділити більше уваги розвитку людського капіталу міста, який і буде створювати нове обличчя Старобільська.

Одна з ляльок мисткині пані Лізи Главацької

Повертаючи тему і мій досвід в русло сучасної етичної проблематики варто найперше звернути увагу на термін «безпека». На цій території вона завжди мала нижчий рівень, ніж в Центральній чи Західній Україні. Сьогодні ж ситуація з безпекою не покращилася, а після 2014 року навіть загострилася та якоюсь мірою застрягла у підвішеному стані. А говорячи про безпеку, як про базову людську потребу, зрозуміло, що не може йтися про задоволення інших, вищих потреб, коли людина знаходиться в стані страху, невизначеності та постійної тривоги.Інша ж сторона медалі показує наступну ситуацію – сьогодні ця проблема стоїть ребром, тому саме зараз на розвиток цих територій в усіх напрямках виділяється багато ресурсів, які безпосередньо або опосередковано впливають на розвиток громадянського суспільства та позитивну динаміку культури в цілому.

Ще збережені архітектурні скарби #3

Наступний термін, до якого я хочу звернутися, це «довіра». Тут практично відсутня довіра до органів влади, приватного сектору та до одне одного. Натомість присутній страх, в його максимально негативній конотації, тобто такий, що сковує рухи. Виходячи з цього, безпечніше нічого не робити, рухатися за старими схемами, які давно не працюють, однак не приносять негативних результатів та залишатися прикутими до нагрітих крісел.Разом з тим, залишаючись у звичному та знайомому інтер’єрі, проблематично приймати іншого таким, як він є та розвіювати певні стереотипні уявлення, адже як мінімум треба вийти за поріг своєї установи та побачити, що там живуть і працюють такі ж люди як і ти. Вже не говорячи про те, що в інших, близьких чи далеких, містах теж живуть люди, які найчастіше є більше схожими, ніж відмінними від нас самих. Відповідно, рівень відкритості низький, як і рівень допитливості, емпатії, відчуття особистої відповідальності та значущості.

Ще збережені архітектурні скарби #4, нині будівля ЛНУ ім. Т. Шевченка

Була рада познайомитися з Луганщиною саме тут. Дякую за довіру!

На жаль, є речі, події, обставини, які майже нереально змінити, однак їх можна прийняти та мінімізувати їх негативні наслідки. Вважаю, що не варто боротися з повітряними драконами, натомість направити енергію та ресурси на розвиток молоді, яка є максимально сприятливою та найбільш вмотивованою генерувати нові ідеї та робити зміни вже сьогодні. Для того, щоб завтра в цьому місті захотілося лишитися жити, працювати, будувати сім’ю та розвивати його далі. Можливості є там, де є сміливі люди, які готові брати на себе відповідальність за творення комфортного середовища, а відтак кращих умов життя та, врешті-решт досягнення щастя.

P.S. ДЯКУЮ, “Дієвій громаді” за “Ауру міста”, особливо Оксані Очкуровій, Марині Бражніковій, Миколі Моложону. Також Олександру Лук’яненку, Олександру Набоці, Сергію Летучому. Окреме спасибі Володимиру Немирі та Єлизаветі Главацькій.

Авторка тексту і фото – Діана Ігнатенко

Слідкуйте за новинами та анонсами заходів на сторінці арт-резиденції «Аура міста» у facebook.

Проєкт Дослідницька АРТ-резиденція «Аура міста» реалізується ГО «Центр спільного розвитку «Дієва Громада» за підтримки Українського культурного фонду.

0 Comments

Коментарів немає

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Наверх